«Гра в музичні стільці» — цей вираз модна індустрія неодноразово чула за останні два роки. І вся справа у масовому обміні креативними директорами між культовими світовими брендами. Джонатан Андерсон, який після 11 років роботи Loewe, відкрив для себе двері в омріяний Dior; Матьє Блазі, який довгий час формував естетику Bottega Veneta, очолив Chanel; а ще — Даріо Вітале, який взявся за кермо Versace й покинув модний дім одразу ж після дебюту. Список можна продовжувати доволі довго.
Проте сьогодні нас цікавлять не так зміни в індустрії, як колекції, які дизайнери представили в нових для себе ролях. Тож у підсумках року пропонуємо згадати найяскравіші дебютні шоу, що викликали захоплення, подив або взагалі неприйняття з боку fashion-спільноти.
Матьє Блазі для Chanel
Дебют Матьє Блазі для Chanel став одним із найобговорюваніших моментів паризького Тижня моди. Свій перший показ дизайнер провів у Grand Palais, перетворивши його на космічний простір — метафору сну, позачасовості та спільного неба, яке, за словами Блазі, об’єднує всіх.
Його перша колекція для Дому не була гучним жестом чи радикальним розривом із минулим. Навпаки — це було делікатне, впевнене переписування ДНК Chanel: із глибокою повагою до спадщини, але мовою свіжих пропорцій, м’якості та свободи. Блазі показав, що коди бренду можуть жити, змінюватися й адаптуватися, не втрачаючи своєї суті.
Цей дебют окреслив нову еру Chanel — стриману, чуттєву й позбавлену надмірної демонстративності, де спадщина стає не тягарем, а точкою опори для руху вперед.
Джонатан Андерсон для Dior
Жіночий дебют Джонатана Андерсона в Dior також став кульмінацією сезону — очікуваним і водночас показово неквапливим. Замість миттєвого ефекту дизайнер обрав шлях занурення в памʼять Дому, зібравши різні епохи Dior в єдину, багатошарову оповідь. Показ розпочався з фільму, що поєднав силуети, образи й настрій минулого, ніби запрошуючи глядача згадати все, перш ніж рухатися далі.
У самій колекції Андерсон не цитував архіви буквально — він працював із ними як із матеріалом: трансформував знайомі форми, зміщував пропорції, поєднував структуру з легкістю, а кутюрну точність — із молодою, майже грайливою енергією. Важливою частиною дебюту став і діалог між чоловічим та жіночим, що розмивав кордони й дозволяв Dior звучати менш передбачувано.
Цей дебют не намагався дати остаточні відповіді. Натомість він окреслив стан — Dior у версії Андерсона як живий, відкритий процес, де спадщина не диктує правила, а стає простором для експерименту й оновлення.
Пʼєрпаоло Піччолі для Balenciaga
Зміна креативного керма в Balenciaga цього сезону відчувалася особливо символічною. Після років правління Демни Дім увійшов у нову фазу разом із П’єрпаоло Піччолі — дизайнером, чия мова сформувалася в межах haute couture й великої модної драми. Замість заперечення недавнього минулого він запропонував уважний погляд на витоки бренду та його багатошарову історію.
У першій колекції для Balenciaga Піччолі звернувся до архітектонічних форм Крістобаля Баленсіаги, м’яко вплівши в них відлуння епохи Ніколаса Геск’єра та сучасні реалії. Скульптурні об’єми, робота з фактурою й насичена палітра сформували образи, що сприймалися радше як артоб’єкти, ніж просто одяг. Водночас дизайнер свідомо дистанціювався від візуальних кодів останніх років, відкривши для бренду іншу, більш чуттєву інтонацію.
Цей показ окреслив Balenciaga у новому світлі — стриманішому, глибшому й зосередженому на формі, де спадщина перестає бути цитатою й перетворюється на живу основу для подальшого розвитку.
Демна для Gucci
Поки вся увага модної спільноти була прикута до фіналу Лондонського тижня моди, Демна несподівано представив свою першу колекцію для Gucci — і зробив це без показу. Лінійка La Famiglia з’явилася у форматі серії світлин в Instagram, які склали своєрідний сімейний альбом італійського Дому, де кожен образ став окремим архетипом.
Персонажі La Famiglia відсилали до різних періодів в історії Gucci — від еротичної естетики Тома Форда до ексцентричних експериментів Алессандро Мікеле. Утім, усі вони були прочитані крізь нову оптику Демни: іронічну, дещо театралізовану, але з чітким відчуттям спадщини.
Працюючи з архівними кодами, дизайнер повернув у фокус культові лофери Horsebit, сумки Bamboo 1947 і Gucci Jackie, а фінальним жестом стала монограмна скриня L’Archetipo — пряма відсилка до витоків бренду й перших дорожніх аксесуарів Гуччо Гуччі. Так Демна окреслив початок власної історії в Gucci — з повагою до минулого, але з виразною авторською інтонацією.
Даріо Вітале для Versace
Поява першої колекції Даріо Вітале для Versace відбулася не за правилами. Без анонсу в розкладі Міланського тижня моди, без звичного очікування показу — натомість серія натяків, лист-запрошення і, зрештою, камерний вечір у Pinacoteca Ambrosiana. Простір історичної галереї дизайнер наповнив побутовими об’єктами, створивши атмосферу краси, в якій навмисно залишалося місце для недосконалості.
У самій колекції Вітале звернувся до чуттєвих витоків Versace, відчитуючи архів не буквально, а на рівні настрою. Сексуальність тут була зухвалою, але незавершеною: відкриті зрізи, розстебнуті деталі, трикотаж, що ніби тримається на межі, контрасти грубого й делікатного. Це був Versace не як демонстрація сили, а як стан — живий, тілесний і трохи розхитаний.
Та ця історія виявилася короткою. Вже за кілька днів після того, як Versace офіційно перейшов під крило Prada Group, стало відомо про відхід Даріо Вітале з посади креативного директора. У підсумку дизайнер встиг представити лише одну колекцію — схвально прийняту й уважно прочитану індустрією. Вона так і залишилася єдиним, але промовистим жестом: спробою відчути Дім зсередини, не встигнувши перетворити це відчуття на довгу главу.
https://elle.ua/moda/fashion-blog/rik-modnih-debyutiv-nayyaskravishi-kolekcii-dizayneriv-u-2025-mu/
