Лидия Стиль

Рубрика: Люди

  • Тімоті Шаламе та Кайлі Дженнер розсталися: що сталося між найобговорюванішою парою Голлівуду

    Тімоті Шаламе та Кайлі Дженнер розсталися: що сталося між найобговорюванішою парою Голлівуду

    Після майже двох років стосунків актор Тімоті Шаламе та підприємиця Кайлі Дженнер розірвали свої стосунки. Про це повідомляє британське видання Daily Mail, посилаючись на джерела, наближені до пари.

    Тімоті Шаламе та Кайлі Дженнер розсталися після двох років стосунків — що відомо

    За словами інсайдера, причиною розриву стали відстань і напружений робочий графік:

    «У них є проблеми. Він постійно на зйомках, а вона відчуває, що мусить за ним гнатися. Кайлі вкладає більше, ніж він. Але вона ним захоплена, тож возз’єднання ще можливе. Остаточної крапки не поставлено», — повідомило джерело Daily Mail.

    Як розвивалися стосунки Кайлі Дженнер і Тімоті Шаламе

    Про роман Кайлі Дженнер і Тімоті Шаламе стало відомо у квітні 2023 року. Пару вперше помітили разом на музичному фестивалі Coachella, а згодом — на концерті Бейонсе в Лос-Анджелесі, де вони не приховували ніжності на публіці.

    У вересні 2023 року Кайлі та Тімоті вперше офіційно з’явилися разом на церемонії MTV Video Music Awards, підтвердивши свій статус пари.

    Їх часто бачили під час спільних подорожей і на приватних подіях, однак останні кілька місяців Шаламе зосередився на зйомках нових проєктів, зокрема біографічного фільму про Боба Ділана та продовженні «Дюни», тоді як Кайлі активно розвиває свій бренд Khy і знімається в реаліті-шоу The Kardashians.

    Тімоті Шаламе та Кайлі Дженнер розсталися

    Ні Тімоті Шаламе, ні Кайлі Дженнер поки не коментували новину про розрив. Представники зірок також утрималися від заяв.

    Нагадаємо, до знайомства з Тімоті Кайлі мала тривалі стосунки з репером Тревісом Скоттом, від якого виховує двох дітей — Стормі та Ейра.

    Шаламе ж раніше зустрічався з актрисою Ейсою Гонсалес і дочкою Джонні Деппа — Лілі-Роуз Депп.

    https://elle.ua/ludi/novosty/timoti-shalame-ta-kayli-dzhenner-rozstalisya-shcho-stalosya-mizh-nayobgovoryuvanishoyu-paroyu-gollivudu/

  • Громадська організація «Землячки» розпочала щорічну зимову кампанію підтримки військовослужбовиць — «Купи кожух»

    Громадська організація «Землячки» розпочала щорічну зимову кампанію підтримки військовослужбовиць — «Купи кожух»

    Громадська організація «Землячки» розпочала щорічну зимову кампанію підтримки військовослужбовиць — «Купи кожух», метою якої є зібрати 10 000 000 грн на закупівлю зимових комплектів жіночої форми та екіпірування.

    У Збройних силах України сьогодні служать понад 70 000 жінок, з них близько 10 000 перебувають у бойових підрозділах. Втім, чинне забезпечення військових залишається орієнтованим переважно на чоловічу антропометрію, що ускладнює умови служби для жінок, особливо в холодний період.

    ГО «Землячки» вже четвертий рік поспіль розробляє, виготовляє та доставляє на передові позиції зимові комплекти жіночої форми, враховуючи специфіку жіночого тіла.

    «Жіночий зимовий екіп — це не додаткова зручність, а базовий елемент безпеки та ефективності. Від правильно підібраного одягу та спорядження залежить можливість ефективно виконувати бойові завдання у складних умовах», — зазначає співзасновниця ГО Ксенія Драганюк.

    Про сенс кампанії «Купи кожух»

    Назва кампанії — іронічне відсилання до знайомої з дитинства фрази «Купи слона».

    Але цього разу за жартом стоїть реальність війни. «Купи кожух» — це заклик до відповідального вчинку, до дії, що має прямий сенс: допомогти жінці на фронті мати теплий, безпечний і зручний одяг та екіп у зимовий період.

    Кожух у цьому контексті — символ тепла, турботи та гідності, хоча за ним стоїть повноцінний комплект спорядження: зимова жіноча форма, бронежилет з урахуванням анатомії тіла, берці зимові та шолом — за розміром. 

    У кампанії, де поруч із історичними постатями Хмельницького, Петлюри та Мазепи з’являються сучасні українці, Сергій Жадан та Даніель Салєм, підкреслюється головна ідея: тепло й захист — це не розкіш, а базова потреба кожного, хто стоїть на сторожі країни.

    Обличчям кампанії стала Руна — військова, яка служить уже понад вісім років, починаючи з дев’ятнадцяти. Вона символізує жінок-захисниць, які досі не мають затвердженої жіночої зимової форми в офіційному забезпеченні.

    Як долучитися до збору

    Організація закликає бізнеси, громадські ініціативи та окремих громадян приєднатись до кампанії у зручний спосіб:

    1. Відкрити допоміжну банку та поширити її серед свого кола — у соцмережах або корпоративних спільнотах.
    2. Провести благодійну подію (бранч, аукціон, розіграш або творчу зустріч), передавши зібрані кошти на зимові комплекти для захисниць.
    3. Ініціювати власний збір у межах кампанії — разом із друзями, партнерами чи компанією.

    ГО «Землячки» надає інформаційні матеріали, візуальні ресурси та консультаційну підтримку всім охочим долучитися.

    Чому це потрібно

    Держава поки не забезпечує військовослужбовиць окремими зразками зимової форми. Саме тому команда організації розробила жіночий стандарт екіпірування — польові костюми, флісові комплекти, термобілизну, утеплені штани, куртки та черевики, які відповідають потребам жінок у війську.

    https://elle.ua/ludi/novosty/gromadska-organizaciya-zemlyachki-rozpochala-shchorichnu-zimovu-kampaniyu-pidtrimki-viyskovosluzhbovic—kupi-kozhuh/

  • Демі Мур — 63! Згадуємо культові фільми акторки

    Демі Мур — 63! Згадуємо культові фільми акторки

    Акторка народилася під іменем Деметрія Джин Гайнс у родині матері-підлітки Вірджинії Кінг. Її дитинство було непростим: мати страждала від алкогольної залежності та неодноразово намагалася накласти на себе руки. У 15 років Демі пережила зґвалтування, а в 16 — покинула школу.

    Між модельними роботами та епізодичними ролями в кількох малобюджетних фільмах на початку 1980-х Мур працювала в агентстві зі стягнення боргів. Її кар’єра стрімко злетіла 1982 року, коли вона отримала роль у мильній опері «Головний госпіталь». А після участі у фільмах «У всьому винен Ріо» та «Тільки велике почуття» акторка стала частиною голлівудської групи зірок Brat Pack. Разом із кількома учасниками цього кола Демі знялася у культовій стрічці «Вогні Святого Ельма».

    Після кількох наступних посередніх проєктів Мур отримала роль у фільмі «Привид», де її партнерами стали Патрік Свейзі та Вупі Ґолдберґ.

    Демі Мур

    «Привид» (1990)

    Стрічка режисера Джеррі Цукера отримала п`ять номінацій на «Оскар», дві з яких виявилися переможними. У фільмі Демі Мур зіграла Моллі, кохану успішного консультанта Сема, який гине, але повертається у вигляді духа, щоб врятувати її від небезпеки. Для цього він звертається до медіума Оди Мей Браун.

     

    «Стриптиз» (1996)

    У фільмі «Стриптиз» Демі Мур зіграла Ерін Грант — жінку, яка змушена виступати в клубі, щоб профінансувати судовий процес за право опіки над донькою. За цю роль Демі отримала рекордні 12,5 мільйона доларів, ставши на той час найбільш високооплачуваною акторкою Голлівуду.

    Водночас фільм отримав шість «Золотих малин». Зокрема, за найгірший фільм, акторку та режисуру.

    «Солдат Джейн» (1997)

    Заради ролі у драматичному бойовику Рідлі Скотта «Солдат Джейн» Демі Мур пройшла через фізичні випробування та низку трансформацій. Її героїня — перша жінка, якій дозволяють пройти підготовку у військово-морських силах спецпризначення США.  

    «Субстанція» (2024)

    Нещодавню стрічку у жанрі сатиричного боді-горору, зрежисовану Коралі Фаржею, називають найсильнішою роллю Демі Мур. Її героїня, колишня зірка Голлівуду Елізабет Спаркл, не може змиритися з віком і створює молодшу, досконалішу версію себе — Сью.

    За цю роль Мур отримала «Золотий глобус» і номінацію на «Оскар» у категорії «Найкраща жіноча роль».

    https://elle.ua/ludi/blog_o_zvezdah/demi-mur—63-zgaduemo-kultovi-filmi-aktorki/

  • Як змінилися тренди весільної зйомки упродовж років, розповідає фотограф Сергій Мазур

    Як змінилися тренди весільної зйомки упродовж років, розповідає фотограф Сергій Мазур

    Ще кілька років тому весільна фотографія асоціювалася з ретельно спланованими позами, застиглими усмішками та відпрацьованими кадрами «для альбому». Сьогодні ж це — зовсім інша історія. Весільна зйомка стала мистецтвом бачити й відчувати, вловлювати справжні емоції, коли все довкола змінюється щосекунди. 

    Сучасні пари дедалі частіше шукають не ідеальні фото, а відображення себе — справжніх, емоційних, живих. Вони прагнуть не постановки, а присутності; не сценографії, а історії. Весілля вже не сприймається як обряд — це подія, що стає продовженням характеру, стилю та філософії двох людей. І саме фотограф сьогодні відповідає за те, щоб перетворити цей день на візуальну історію — інтимну, кінематографічну, наповнену світлом і тишею водночас.

    Про те, як змінилися уявлення про весільну зйомку, куди рухається цей жанр і чому сьогодні  так важливо відображати відчуття, ми поговорили з фотографом Сергієм Мазуром — спеціалістом, для якого кожна історія починається не з натискання кнопки, а з розуміння людини перед камерою.

    Чому саме весільна фотографія? 

    У першу чергу це цікаво, драйвить саме цей пошук моменту, композиції, форми. Усе складається за мить. За 12 робочих годин на проєкті я очікую 5 кадрів, які справді можуть «відбутися». Але чи спіймаю я їх — ось справжній виклик. Концентруюсь: от-от малий пролетить на велосипеді, розріз сукні нареченої зустрінеться з лінією на стіні — і треба бути готовим. П’ять-десять таких моментів, і день вже наповнений сенсом. Але водночас треба бути включеним й зафіксувати весь день — від першого до останнього кадру.

    Як змінилася весільна зйомка останніми роками?

    Весільна фотографія пройшла величезну еволюцію за останні 10 років, а з нею й фотографи. Якщо колись усе зводилось до набору «правильних» кадрів — кільця, букет, поцілунок, — то сьогодні це ціле мистецтво розповіді. Пари більше не хочуть бути героями ідеального сценарію — вони хочуть бути собою. І це прекрасно.

    Ми відходимо від постановки до правди, хоча постановка і досі є важливою частиною весільного дня. Фотографія стала про почуття, а не про шаблони. Отже, для нас, спеціалістів, це нові виклики.

    Які тенденції у весільній фотографії зараз найактуальніші  та що, на вашу думку, стане мейнстримом протягом наступних років?

    Сьогодні весільна фотографія — це не просто репортаж або гарні кадри, це цілісний проєкт, створений у співпраці фотографа, агентства та пари. Усе — від вибору локації, стилю одягу, музики, до кольору стін і фактури тканин — продумується, щоб передати певний стан, атмосферу, історію.

    Пари дедалі частіше шукають не просто «знімки з весілля», а естетику, у якій вони впізнають себе. Їм важливо, щоб це виглядало як кіно, як мистецтво, але при цьому щиро й по-справжньому.

    І все це ретельно вибудована структура, яка створює простір для головного. Для моменту, який народжується спонтанно —  у русі, в усмішці, яку не можна повторити.  Я думаю, наступні роки принесуть ще більше індивідуальності та глибини.

    Чи бачите ви повернення до плівки або вінтажного стилю у весільних фото? Як це проявляється в сучасних роботах?

    Так, і це чудово. Навіть якщо фотограф знімає на «цифру», у нього «плівковий підхід»: спостерігати, чекати, відчувати кадр, а не натискати кнопку бездумно. Вінтаж зараз не про фільтри — це про атмосферу. Про м’яке світло, теплі відтінки, про недосконалість, яка додає правди. Я часто додаю до своїх зйомок кілька плівкових кадрів — як штрих до живої історії. Це створює глибину, ніби ти дивишся на пам`ятну мить, а не просто фото.

    Що важливіше: поставні кадри чи живі емоційні моменти? Як знайти між ними баланс?

    Живі емоції — завжди в пріоритеті. Але я вірю у структурований хаос. Є моменти, які варто злегка направити, щоб розкрити красу світла, простору, людини. А є ті, які треба просто відчути й не зіпсувати втручанням. Моя філософія — створювати умови для природності, а не ставити її в рамки. Баланс народжується, коли пара довіряє, а фотограф — не контролює, а направляє.

    Які тренди у виборі локацій зараз найгарячіші: природа, місто, виїзні церемонії?

    Локації стали продовженням історії пари. Якщо колись усе зводилось до ресторану, то сьогодні це естетика простору. Пари обирають виноробні, старі вілли, оранжереї, скандинавські будинки, гори, навіть свої домівки. Природа залишається беззаперечним фаворитом — особливо там, де відчуваєш свободу і світло.

    Місто теж цікаве — воно стало стилем, особливо для сучасних пар, які цінують урбаністику й мінімалізм.

    Чи справді «ранок нареченої» — це must-have? Які етапи зйомки тут є найважливішими?

    Абсолютно. «Ранок» — це не про макіяж і сукню. Це про передчуття. Це час, коли історія тільки починається — ще тиша, але в повітрі вже відчувається хвиля емоцій.

    Для мене важливо не просто зняти, як хтось застібає сукню, а передати стан людини: тривогу, очікування, ніжність, сміх із подругами. Я завжди раджу парам створювати спокійну атмосферу, без метушні. Це задає тон усьому дню.

    Як зазвичай будується таймлайн весільної зйомки? Скільки годин оптимально закладати на весь процес?

    Весільна зйомка — це послідовність подій,  ритм історії, який має свій початок, кульмінацію і тишу в кінці. Оптимально — це повний день, 10–12 годин, коли я можу прожити подію разом із парою: від перших кроків підготовки до моменту, коли вечір стихає і залишається тільки світло гірлянд.

    Я завжди працюю над таймлайном спільно з організатором, щоб кожен момент мав повітря. Весілля не повинне бути забігом. Коли все продумано — тоді є місце для життя, для моментів, які народжуються між «офіційними» кадрами.

    Наскільки важливо мати «план Б» на випадок дощу, запізнень або інших форс-мажорів? Як ви працюєте в таких випадках?

    Буває, що щось іде не за планом, дощ, наприклад, може стати не проблемою, а найкращим декором. Краплі на склі, віддзеркалення, блиск волосся — це ж чиста поезія.
    Найважливіше — не боротися з форс-мажорами, а приймати їх як частину історії. Весілля живе своїм життям, і завдання фотографа — зловити це життя, а не контролювати його.

    Як працювати зі світлом під час весільного дня — чи варто зважати на час церемонії/фотосесії?

    Світло — важливе, адже це тон, колір, а вони задають настрій і стиль. Якщо є можливість, планую церемонію ближче до «золотого часу», коли все стає м’яким і теплим. Але навіть у найжорсткіших умовах можна створити глибокий кадр. Головне — це емоції людей, а світло тоді стає на другий план, тому що наповнення важливіше за технічну складову для мене.

    А взагалі фотограф має бути готовим працювати з будь-яким світлом: денним, штучним, нічним. Основне — щоб світло було в очах людей.

    Яку роль відіграють дрібниці — декор, аксесуари — у загальній історії фото?

    Кожна дрібниця — це штрих до великої картини. І коли потім пара переглядає фото, саме з цих дрібниць складається відчуття «так, це було наше». Деталі важливі. Вони не говорять напряму, але при цьому створюють атмосферу.

    Як обрати ідеальну локацію для фотосесії? На що варто звернути увагу передусім?

    Ідеальна локація — це не просто гарне місце, а простір, який підкреслює історію пари.
    Передусім я дивлюся на:

    • Світло: як сонце падає, де можна використати тіні, як змінюється протягом дня.
    • Композицію та фон: чи не буде зайвих деталей, що відволікають, чи є природні рамки кадру — арки, дерева, будівлі.
    • Контекст і атмосферу: чи відповідає локація стилю весілля та характеру пари.
    • Зручність і доступність: щоб пара не витрачала енергію на дорогу чи підйоми.

    Правильна локація робить кадри органічними — вони виглядають як частина історії, а не постановка.

    Весільна зйомка наступного дня: чи справді вона потрібна і які переваги або недоліки має цей формат?

    Так, це дуже популярний формат, і я його дуже полюбляю, стараючись мотивувати пару на це.

    Молодята обирають місця, які неможливо було використати в день весілля. Саме в цьому форматі я почав подорожувати зі своїми клієнтами, і ми реалізували фотосесії в найгарніших місцях Європи, хоч весілля було «десь під Полтавою».

    Які важливі дрібниці пари часто ігнорують під час підготовки до зйомки — але вони суттєво впливають на результат?

    Якщо говорити про весілля, то кожна дрібниця — це частина великого проєкту. Але найважливіше — прожити цей день у своє задоволення: спілкуватися з близькими, друзями, родиною, проводити час разом. Ви і є це свято, саме ваші почуття створюють його атмосферу.

    Мені завжди хочеться фотографувати справжнє життя, без зайвої постановки, зі щирими моментами. Їх не потрібно вигадувати — вони з’являються тоді, коли ви просто живете, а я лише встигаю їх впіймати своєю камерою.

    https://elle.ua/ludi/interview/yak-zminilisya-trendi-vesilnoi-zyomki-uprodovzh-rokiv—rozpovidae-fotograf-sergiy-mazur/

  • Архітектура опори: випускниця Superhumans Ірина Наконечна про відновлення і перші в’язані сумки, створені під час реабілітації

    Архітектура опори: випускниця Superhumans Ірина Наконечна про відновлення і перші в’язані сумки, створені під час реабілітації

    Після початку повномасштабного вторгнення тема інклюзивності українського суспільства набула особливої актуальності. Тисячі людей — військових і цивільних — зазнали поранень унаслідок російської агресії, проте зберегли рішучість і прагнення жити активно. Разом із тим в Україні відбулися суттєві зміни у сфері реабілітації: відкриваються сучасні центри протезування, працюють команди мультидисциплінарних фахівців, розвивається реконструктивна хірургія.

    Та відновлення охоплює не лише медичну площину. Йдеться про повернення до повноцінного соціального, професійного, культурного життя — не менш насиченого, ніж до травми. У його основі лежать підтримка та інклюзивність, що стають ознаками зрілого суспільства. 

    «ELLE Україна» вірить, що інклюзія починається з відкритості та чуйності. Саме тому ми запустили спецпроєкт «Архітектура опори» — серію інтерв’ю з жінками, які пройшли протезування. Це історії про відновлення і силу, внутрішню опору, яку неможливо зламати. 

    Однією з героїнь проєкту стала мешканка Кривого Рогу Ірина Наконечна. 5 березня 2025 року вона разом із чоловіком прогулювалася вечірнім містом, коли за 30 метрів від них влучив російський «Іскандер». Вибух призвів до значного пошкодження плеча Ірини, а також ампутації лівої ноги вище коліна. Її чоловік, на жаль, від отриманих травм помер. 

    Ірина Наконечна проходила протезування і реабілітацію у Центрі воєнної травми Superhumans. Саме тут вона відкрила для себе нове захоплення — в’язання сумок. Чимало з її виробів уже носять працівниці центру. 

    Станом на жовтень 2025 року фахівці центру допомогли понад 1500 українським військовим і цивільним: забезпечили їх сучасними протезами, провели реконструктивні операції на обличчі та кінцівках і з відновлення слуху, а також надали комплексну психологічну та соціальну підтримку для повноцінного повернення до активного життя. Долучитися до допомоги центру можна за посиланням.

    В інтерв’ю для ELLE.UA Ірина Наконечна розповіла про усвідомлення власної сили, нове хобі як частину процесу відновлення і поділилася словами підтримки для тих, хто тільки розпочинає реабілітацію. 

    Архітектура Опори: випускниця Superhumans Ірина Наконечна

    Яким було ваше життя до 5 березня 2025 року?

    До трагедії я працювала логістом у транспортній компанії, мала хобі — я люблю вʼязати гачком: вʼязала іграшки, пледи. У мене було спокійне, цікаве життя. 

    Розкажіть, як ви отримали поранення та якими були перші етапи вашої реабілітації? 

    Трагедія відбулася 5 березня, десь трохи за 22-гу вечора. Ми з чоловіком гуляли, вечір був теплий, на вулиці багато людей. Проходили повз готель, і тієї миті в нього влучила ракета. Ми перебували на відстані близько 30 метрів від епіцентру вибуху. Нас із чоловіком відкинуло в різні сторони, і, хоча ближче до епіцентру була я, його поранення виявилися сильнішими. На жаль, він помер від отриманих травм. 

    Підбігли люди, почали допомагати постраждалим. Мені наклали джгут на ногу, на плече не було змоги щось накласти через відсутність суглоба. Як сказали лікарі, диво, що мені не зачепило артерію, тому що кістки плеча просто роздробило. 

    Три місяці я провела в лікарнях свого міста. Син з дружиною подали заявку до Superhumans. Протягом лікування мені телефонували з Центру і питали про загоєння ран, потім запросили на консультацію. Йшлося насамперед про плече — тоді тут була британська місія. 

    Лікарі з Великої Британії мене обстежили та сказали, що не рекомендують робити операцію, оскільки це мінно-вибухова травма і невідомо, які інфекції лишилися в моєму організмі. Якщо поставити імплант і покласти мої мʼязи зі спини на плече, ніхто не знає, чи приживеться він. У разі запалення довелося б ампутувати руку. Я вирішила не ризикувати й залишити плече в такому стані. 

    Хто або що стало для вас найбільшою підтримкою та опорою на шляху до відновлення? 

    Коли я була в Кривому Розі, протягом трьох місяців мене підтримували мої близькі. Навіть просто знайомі стали рідними, бо настільки підтримували мене. Вдень я не залишалася на самоті взагалі — зі мною постійно хтось був. 

    У перший місяць у мене було 10 операцій — мінімум дві на тиждень. Після переїзду в реабілітаційне відділення стало простіше. Я вже могла сидіти, якось обслуговувати себе. 

    Архітектура Опори: випускниця Superhumans Ірина Наконечна

    Чи памʼятаєте ви день, коли вперше встали на протез? Якими були ваші відчуття? 

    Я памʼятаю день, коли вперше сіла. Мене знімала кума, і коли вона показала мені моє обличчя… на ньому було стільки щастя, наче мені подарували космічний корабель.

    Лежати було дуже важко. Хотілося поворухнутися, лягти хоча б на правий бік, але через вакуумні системи це було неможливо. До того ж протипролежневий матрац надувався, коли знімали «ваки», і плече починало гнутися. Біль був нестерпний. Але нічого, перетерпіла. 

    Як досвід протезування і реабілітації вплинув на ваше сприйняття себе і життя загалом? 

    Я зрозуміла, що я сильна. Завжди була плаксивою дівчинкою в плані образ, несправедливості. Це лишилося незмінним, але тепер розумію, що я сильна. 

    Щодо прийняття, я досі не змирилася. Досі не сприйняла себе без ноги, без повністю функціонуючої руки. Це важко. Хочеться, щоб було дві ноги й дві руки, але так вже не буде. 

    Архітектура Опори: випускниця Superhumans Ірина Наконечна

    У Центрі ви почали створювати сумки зі шнурів і вʼязати гачком. Як з’явилось це захоплення? Розкажіть про нього детальніше. 

    Протягом тижня-півтора я чекала відповідь лікарів щодо плеча. Тут дуже гарно: я виїжджала на дах четвертого поверху, слухала музику, насолоджувалася, але думками все одно поверталася до плеча. І дуже сподівалася, що в мене воно буде…

    У мене зʼявився вільний час, а я та людина, яка не вміє відпочивати. Хтось вмикає телевізор, музику, п’є каву, релаксує, а мені потрібно щось робити. Тож я замовила нитки й почала в`язати. Моєю першою сумкою став клатч. Я перфекціоністка, тричі його розпускала. Але зрештою все виміряла, розрахувала і з четвертого разу звʼязала клатч. 

    Окрім цього, роблю такі величезні сумки-шопери, маленькі сумочки для телефона, середню за розміром модель із застібкою-метеликом, сумки через плече і з верхньою ручкою.

    Мені мало 24 годин на добу — потрібно більше. Я вчора почала також робити вироби з макраме, а ще хочу плести гердани з бісеру. 

    Незабаром ви покидаєте стіни Superhumans. Що ви відчуваєте напередодні виписки? 

    Я хочу додому, але водночас розумію, що буде дуже велика різниця між тим комфортом, який є тут, і тим, що буде вдома. 

    Це буде важко: і фізично, і морально. Але в перші дні зі мною будуть невістка з онуком, йому рік і три місяці. 

    Які поради ви б дали тим, хто лише розпочинає свій шлях реабілітації? 

    Працювати і в жодному разі не опускати руки. У жодному разі. Ні зараз, ні потім. І це я кажу і собі теж. 

    Бувають такі дні, як учора, коли моєму покійному чоловіку мало б виповнитися 54 роки. От у такі дні дуже важко триматися.

    Але я категорично налаштована жити активним, повним життям.

    Архітектура Опори: випускниця Superhumans Ірина Наконечна

    https://elle.ua/ludi/interview/arhitektura-opori-vipusknicya-superhumans-irina-nakonechna-pro-vidnovlennya-i-pershi-vyazani-sumki-stvoreni-pid-chas-reabilitacii/

  • Науковці назвали найкрасивішу жінку планети 2025 року (з ідеальними пропорціями обличчя)

    Науковці назвали найкрасивішу жінку планети 2025 року (з ідеальними пропорціями обличчя)

    Найкрасивішою за золотим перетином жінкою планети у 2025 році назвали Емму Стоун — володарку «Оскара» та одну з найяскравіших акторок Голлівуду. Про це стало відомо після нового дослідження британського пластичного хірурга Джуліана Де Сільви, який за допомогою комп’ютерного аналізу виміряв пропорції облич селебриті. Про це повідомляє Daily Mail, посилаючись на результати роботи лікаря.

    Акторку Емму Стоун визнали найгармонійнішою за «золотим січенням»

    Де Сільва визначив, що риси Стоун відповідають формулі золотого перетину на 94,72% — саме настільки її показники наближені до класичних пропорцій ідеальної симетрії. Найвищі оцінки акторка отримала за форму щелепи, губ та лінію брів. Лікар пояснив, що саме ці зони найбільше впливають на загальну гармонію обличчя з погляду античної естетики.

    Найкрасивіша жінка планети 2025

    У рейтингу також фігурували Зендея, Фріда Пінто та інші зірки, однак цього року найточніший збіг із формулою отримала саме Стоун.

    Читайте також: Хто став найсексуальнішим чоловіком планети 2025 року за версією People

    «Золотий перетин» — це антична формула краси, яка описує ідеальні пропорції й зустрічається в природі, архітектурі та мистецтві. У сучасній попкультурі методику часто адаптують для аналізу симетрії облич, хоча експерти наголошують: краса не зводиться лише до цифр. Попри це, рейтинги Де Сільви регулярно привертають увагу авдиторії, поєднуючи науку, естетику та інтерес до зіркових образів.

    https://elle.ua/ludi/novosty/naukovci-nazvali-naykrasivishu-zhinku-planeti-2025-roku-z-idealnimi-proporciyami-oblichchya/

  • Ексдружина Джастіна Трюдо відверто відреагувала на його роман з Кеті Перрі

    Ексдружина Джастіна Трюдо відверто відреагувала на його роман з Кеті Перрі

    Ексдружина колишнього прем’єр-міністра Канади Джастіна Трюдо — Софі Грегуар-Трюдо вперше публічно висловилася щодо роману свого ексчоловіка зі співачкою Кеті Перрі. Після нової хвилі уваги до приватного життя політика Софі дала відверте інтерв’ю в подкасті Arlene Is Alone, де розповіла, як проживає цю ситуацію та чому обирає зберігати внутрішню рівновагу.

    «Ми живі люди, і нас зачіпають події, що відбуваються навколо. Це нормально. Але те, як ти реагуєш, — це вже твій вибір. Я обираю слухати музику, а не шум», — зазначила Софі, пояснивши, що публічність колишнього чоловіка неминуче впливає на її життя, однак вона прагне не дозволяти цьому зруйнувати свій емоційний баланс.

    Софі Ґреґуар-Трюдо вперше відреагувала на роман Джастіна Трюдо з Кеті Перрі

    Софі Грегуар-Трюдо і Джастін Трюдо, 2022 рік

    Вона також наголосила, що розуміє тригерність суспільної уваги, але ставиться до неї усвідомлено: «Я добре розумію, що багато речей у публічному просторі можуть зачіпати. Але те, що я з цим роблю, — мій власний вибір. Жінка, якою я хочу стати завдяки цьому досвіду, — теж мій вибір». Софі додала, що дозволяє собі проживати всі емоції: «Я дозволяю собі бути розчарованою чи сумною. Але якщо залишатися в реактивному стані, доведеться заплатити свою ціну».

    Попри особисті зміни, Софі підкреслює: для них із Джастіном пріоритетом залишається родина. Пара виховує трьох дітей — Ксав’є, Еллу-Грейс і Адрієна, і, за словами Софі, їхнє батьківство залишається спільним: «У нас окремі життя, але одне сімейне. Ми свідомо вирішили, що наша родина — наше найбільше творіння, і будемо підтримувати її разом, навіть якщо наші шляхи розійшлися». Вона також уточнила, що не вважає себе класичною самотньою мамою, адже Джастін активно бере участь у житті дітей.

    нові стосунки Джастіна Трюдо, реакція Софі

    Джастін Трюдо й Софі Грегуар-Трюдо, 2023 рік

    Нагадаємо, роман Джастіна Трюдо та Кеті Перрі став публічним восени 2025 року, коли пару вперше побачили разом у Парижі після кількох місяців чуток. Софі Грегуар-Трюдо та Джастін Трюдо оголосили про розставання у 2023 році після 18 років шлюбу. Після розриву Софі зосередилася на соціальній та просвітницькій діяльності, зокрема в темах емоційної грамотності, жіночого лідерства й ментального здоров’я.

    https://elle.ua/ludi/novosty/eksdruzhina-dzhastina-tryudo-vidverto-vidreaguvala-na-yogo-roman-z-keti-perri/

  • Від Трипілля до сьогодення: що кожному з нас варто знати про українське вино

    Від Трипілля до сьогодення: що кожному з нас варто знати про українське вино

    Нонфікшн від винної експертки, сомельє та культурологині Анни Євгенії Янченко «29 століть. Віднайдена історія вина в Україні» вийшов у видавництві Vivat.

    Після вичерпного дослідження авторка презентувала читачам хроніку вина з часів трипільців до сьогодення — зокрема, розповіла про культуру його споживання в козаків, дегустацію короля Данила та смаки київського духовенства.

    Що з цього вийшло? Більше про українське вино та нову книжку Анна Євгенія розповіла в інтерв’ю для ELLE.

    Що варто знати про українське вино

    Яке українське вино обрати? Бліц з Анною Євгенією Янченко

    Зустріч улітку з подругами

    Ідея: щось свіже, легке, грайливе, щоб говорити, сміятись і тотально забути про час.

    Вино: Beykush Artania Rosé — аромат червоних ягід, ніжна кислотність, трохи моря в післясмаку.

    Альтернатива: Villa Tinta Muscat Ottonel або Frumushika-Nova Rosé Reserve.

    Чому: легке тіло та фруктовий характер — саме те, що потрібно для нескінченно довгих розмов на терасі.

    Побачення в київському барі

    Ідея: щось елегантне, із натяком на складність — щоб залишався і післясмак, і теми для розмови.

    Вино: Biologist Pinot Noir — тонкий, аромат черешні, спецій, легкий димок.

    Альтернатива: Бейкуш Амфора Ркацителі або Vinoman Pinot Noir.

    Чому: делікатне та легке, але виразне та запам’ятовується — як і добре побачення.

    Затишний зимовий вечір удома

    Ідея: глибоке, тепле вино, яке огортає і створює спокій.

    Вино: Beykush Kara Kermen — щільне, з нотами в’ялених фруктів, шоколаду і дуба.

    Альтернатива: GiGi Alibernet або Villa Tinta VIP Odesa Black.

    Чому: структура і насиченість смаку створять відчуття каміна навіть без вогню.

    «29 століть. Віднайдена історія вина в Україні»

    Відпочинок після роботи

    Ідея: ковток легкості, який дивує й знімає напругу дня.

    Вино: Бейкуш Леріч  — незвичайний сорт Тіморасо здивує, бо вино мінеральне, свіже, з нотами цитруса й зеленого яблука.

    Альтернатива: Kolonist Riesling або Lowkowo Chardonnay.

    Чому: чисте та яскраве — моментально змінює настрій.

    День народження в сімейному колі

    Ідея: щось щире, святкове, яке сподобається і знавцям, і тим, хто просто любить вино.

    Вино: Bisser Rose Kolonist або Grande Valley WHITE BRUT MÉTHODE TRADITIONNELLE — елегантна складність і шарм без надмірностей.

    Альтернатива: Shabo Grand Reserve Brut Nature.

    Чому: ігристе біле або рожеве — універсально святкове, але зі змістом.

    Анна Євгенія Янченко про українське вино

    Про книжку «29 століть. Віднайдена історія вина в Україні»

    Якими були ваші найбільші відкриття під час написання книжки?

    Найбільше мене шокувало, що 1825 року у Вінниці було 25 винних барів. У Вінниці! Зараз, мабуть, у Києві стільки немає. 

    Також у книжці описується сцена з літопису, де король Данило зустрічається з ханом Батиєм — разом вони влаштовують своєрідну дегустаційну вечірку: Хан пропонує Данилові кумис, проте через декілька днів надсилає йому вино — мовляв, не звик король до їхнього пиття, то нехай п’є те, до чого звик. 

    Ще одне відкриття — «винний бум» у Львові XVI–XVII століть. Тоді велику кількість вина виготовляли в Криму й доставляли його до Львова через порти Кафи.

    І ще Харків, як я могла забути! Під час географічних експедицій на Дикому Полі виявили, що вже у XVII столітті існувало виноробство — і світське (комерційне), і релігійне (для монастирів).

    Які, на вашу думку, найпоширеніші стереотипи щодо українського вина? 

    Я й сама довго вірила, що в Україні століттями не було виноробства — пили лише горілку чи пиво. Так писали в книжках, особливо радянських. 

    У своїй першій книжці я, на жаль, теж написала, що виноробство в Україні не було розвиненим. Мені за це досі боляче.

    Ще один стереотип стосується того, що українське вино не може коштувати дорого. Але це зовсім не так: усе залежить від якості винограду й догляду за ним. У людей досі бракує довіри до українського вина, його імідж також постраждав у часи СРСР, коли замість вина продавали неякісну рідину.

    Книги про українське вино

    Однак у вашій книжці йдеться про те, що вино було на території України, зокрема в козацьку добу. Як ви б описали цей період?

    Деякі представники козацької старшини займалися торгівлею, зберіганням і навіть змішуванням вин. Тодішні щоденники свідчать, що люди мали знання про вино, розуміли, коли краще його купувати, та навіть шукали погреби з льодом для кращого зберігання алкоголю. Найбільше вина привозили з Криму або через Крим.

    Серед гетьманів Іван Мазепа був поціновувачем вина, мав власний погріб у Батурині. А Кирило Розумовський якось замовив 30 тисяч виноградних саджанців — це зафіксовано в митних документах. Але незабаром після цього гетьманство ліквідували, тож невідомо, якою врешті була їхня доля. 

    А як щодо культури споживання вина в ті часи? 

    Духовенство, козацька старшина, заможні міщани вживали вино, зокрема угорські, бордо (французькі), рейнські (німецькі), іспанські сорти. На свята любили пити шампанське. У XVIII столітті навіть ходили анонімні вірші, що висміювали пристрасть духовенства до шампанського.

    Найдорожчими винами вважалися токайські (угорські). Придбати їх було непросто — хіба що заслужити довіру продавців. Існувала навіть «токайська місія», яка вирушала на пошуки найкращого вина в тому регіоні. У ній брав участь навіть Григорій Сковорода.

    До речі, регіон Токай частково охоплював і сучасне Закарпаття, тож цілком можливо, що на території сучасної України також виготовлялися ці знамениті вина.

    Українське вино

    Чи змінилася культура споживання вина з часом — скажімо, на межі XIX–XX століть?

    У XIX столітті кількість вина на продаж суттєво зросла. У Харкові, Дніпрі, Миколаєві, Одесі, Києві та інших містах з’явилися так звані рейнські погреби — аналоги сучасних винних бутиків. 

    У таких погребах можна було придбати вино на розлив. Покупці обирали індивідуально: просили кисліше чи солодше, а продавець наливав вино просто з бочки. 

    У містах вино пили частіше — воно було частиною заможного побуту. У селах усе залежало від регіону. 

    На півдні — наприклад, у Бессарабії чи Криму — вино було частиною культури. А ось на Поліссі чи Житомирщині, де холодніше й вологіше, виноробство майже не розвивалося.

    Який з періодів, описаних у книжці, був найуспішнішим для українського виноробства, а який — найгіршим?

    XIX століття — це час розквіту. Тоді українські вина відправляли на міжнародні конкурси, а херсонське вино навіть отримувало гран-прі в Парижі.

    Та потім філоксера, завезена з Америки, знищила виноградники на території всієї Європи. В інших країнах з нею намагалися боротися, проте в тодішній Російській імперії виноградники просто спалювали замість того, щоб лікувати. Через це ми втратили безліч унікальних сортів.

    Упродовж XX століття ситуація тільки погіршилася через війни, революції, репресії та  радянську політику. Якісні виноградники занепали, а замість них насадили сорти для масового виробництва дешевих вин. Остаточно знищив галузь антиалкогольний закон. 

    На початку 1990-х років Україна почала виноробство чи не з нуля.

    Анна Євгенія Янченко

    Як відновлюється українське виноробство зараз?

    Ще 2013 року, коли я почала вивчати цю галузь, виноробень було мало, більшість ще й працювала за старими радянськими рецептами. Закони також залишалися радянськими — приватне виноробство заборонялося, адже виробництво алкоголю було державною монополією.

    Ситуація змінилася після 2016 року: з’явилися невеликі виноробні, які тепер легально працюють. Українські винороби швидко навчаються, переймають європейський досвід і вже отримують міжнародні нагороди: срібло, золото, навіть гран-прі.

    Ми наздоганяємо світове виноробство — і це привід пишатися. 

    https://elle.ua/ludi/interview/vid-tripillya-do-sogodennya-shcho-kozhnomu-z-nas-varto-znati-pro-ukrainske-vino/

  • Як створювався фільм «Ти — Космос». Інтерв’ю з режисером та головним актором

    Як створювався фільм «Ти — Космос». Інтерв’ю з режисером та головним актором

    Уже 20 листопада в український кінопрокат виходить фільм «Ти — Космос» — повнометражний дебют режисера Павла Острікова, над яким він працював десять років. І не дарма: ще до прем’єри картина здобула 13 міжнародних нагород і 9 номінацій.

    Головну роль українського космічного далекобійника Андрія виконав актор і військовослужбовець Володимир Кравчук. За сюжетом, коли Земля несподівано вибухає, а її уламки знищують усе навколо, Андрій залишається єдиною людиною у Всесвіті. Його єдиний співрозмовник — робот, аж доки на зв’язок не виходить француженка Катрін. Разом зі зміною обставин змінюється й персонаж Володимира: від іронічного, незацікавленого працівника до щирого та навіть трохи інфантильного романтика, який готовий відмовитися від раціональності заради «неї».

    Фільм дарує глядачеві палітру емоцій — від сміху до сліз — і точно не залишає байдужим. Про особливості роботи над стрічкою та враження від першого перегляду читайте в ексклюзивному інтерв’ю для ELLE.

    Павло Остріков та Володимир Кравчук

    Як довго тривав пошук головного героя фільму? Чи були труднощі на цьому етапі? 

    Павло: Ми боялися, що не знайдемо головного актора, адже це майже моновистава. Треба було показати широкий спектр емоцій: і драму, і комедію. Ми почали шукати ще у 2018 році, але тоді це було дуже фрагментарно. Справжній кастинг стартував пізніше з Аллою Самойленко. Він тривав довго, і Володимир Кравчук з’явився майже під кінець, доволі випадково. Він мій знайомий, але я про нього спочатку не думав, бо вік героя у сценарії був 50+, а Володимиру 37. Проте Алла його запросила. І коли ми побачили Володимира на пробах, стало зрозуміло — це його роль. Я навіть змінив сценарій під нього.

    Що саме вплинуло на ваше рішення?

    Павло: Доволі довго ми бачили класних драматичних чи комедійних акторів. Але майже не було тих, хто органічно поєднує обидві грані, хто може легко перейти з драми в комедію так, що цього переходу не відчуваєш. А от Володимир Кравчук зміг це показати в одній сцені. Спойлер: в нас є сцена, яка починається з комедії і закінчується трагічно. Ми її брали на проби, бо вона надскладна. І саме в ній Володимир розкрився. Я не очікував, бо на той час у нього було більше комедійних ролей. А коли побачив його гру в театрі, все стало на свої місця — там у нього вже були драматичні роботи.

    Ось цей унікальний бекграунд того, що він має багато досвіду в комедії та почав працювати в театрі на драматичних ролях, дав унікальний мікс, який допоміг створити образ головного героя. Було відчуття: це воно! І ми також бачили, що Володимир справді попрацював: він не просто прийшов на кастинг, а підготувався, пропустив сцени через себе.

    Чи був момент вже під час зйомок, коли прийшло розуміння: «Я точно не помилився з вибором»?

    Павло: Це була та сама сцена зізнання в коханні, яка була на кастингу. Ми багато її репетирували, але на зйомці Володимир дав абсолютно інший рівень гри. Пам’ятаю, знімальна група була в шоку — настільки це було неочікувано й круто. І це був один із перших дублів. Це та сцена, коли я подякував Богові, що ми знайшли Володимира. Це було більше, ніж я очікував.

    Павло Остріков

    Володимире, а якими були ваші емоції, коли ви отримали роль?

    Володимир: Спочатку я невимовно зрадів. У своїй голові я чітко уявляв свого героя. Я прям картинками бачив, як він діє. Можливо, ці картинки не зовсім співпадали з картинками Паші. Як виявилось, це так і було, у нас трішки різнилося бачення. Але я чомусь був абсолютно впевнений, яким є мій Андрій Мельник. 

    Потім прийшло розуміння, що це моноробота і велика відповідальність. Сценарій був дуже гарний, смілива ідея вперше показати український космос. Будь-яка моя помилка відразу вплине на фільм. Я усвідомлював, що можу його підсилити, а можу й послабити. Тому радість змінилася хвилюванням. Але я людина авантюрна й у певний момент сказав собі: «Давай зробимо це».

    А взагалі як це — грати останню людину у всесвіті?

    Володимир: Мені подобається, що ця людина — не супергерой, не ідеальний мовознавець, не має накачаного тіла. Це такий хлопець із Хмельницького, який говорить суржиком, який за мірками сучасного суспільства не є суперуспішним. Трохи інтровертний, як той вовчик із «Капітошки»: трохи злий, але не тому, що такий є, а тому, що йому хтось сказав, що так треба. І перемістити цього героя в такі обставини — це дуже цікаво.

    Складно було уявити собі момент вибуху Землі. Це стало справжнім акторським викликом. Увесь репетиційний процес я приділяв увагу цій сцені, тому що не знав, як Андрій має її сприйняти. Дійшов до того, що він не може її прийняти взагалі. Це неможливо. Усе, що було тлом, що робило його людиною, — зникло. І як би він не хотів бути подалі від людей, вони є в цьому світі. Він хотів бути як герой «Один вдома»: побути самому, але не лишитися абсолютно самотнім. Тому, коли ми грали в цій сцені, він не усвідомлює миттєво, що Землі немає. Він продовжує думати, бо це не вкладається в голові.

    Це ваша перша головна роль у кіно і одразу соло у фільмі. Як це — бути єдиним актором на майданчику? 

    Володимир: Дуже незвично не мати партнера, з яким розвиваєш історію. У мене був голос Катрін, уявлення про неї, Максим, який по суті робот, і я сам. В Андрія Мельника є він, його внутрішня, нерішуча, незріла частина, з якою він інколи вступає в конфлікт.

    Якою була підготовка до ролі?

    Володимир: Я дивився документальні та художні фільми про космос та космонавтів, багато дивився монофільмів. Але вони мені не зовсім підходили, адже ці історії були про космонавтів — про суперлюдей, які готувались до цього все життя, які інтелектуально просто на піку, а фізично набагато сильніші чи витриваліші за інших. Але в майбутньому, як я собі уявляв, цей поріг входження, аби стати космонавтом зменшиться. Тобі не треба буде мати такої підготовки.

    Андрій по суті — це далекобійник. Він має знати, що натиснути в якийсь момент, і все. Тому я знайшов YouTube-канали, де свої будні показують далекобійники. От вони їздять по Європі, розвантажують товари. Вони ж теж самі ведуть ці блоги, де розмірковують про життя, про роботу. І це було дуже схоже на мого героя. Я навіть підсів на їхній контент, тож потім, коли ми вже зняли фільм, ще якийсь час дивився їх: вже звик до цих людей. У них я і перейняв ось це бурчання до керівництва і ще кілька моментів. Це дуже схоже, просто в них фура, а в мене «космічна фура». 

    Володимир Кравчук

    Чи було на майданчику місце для імпровізації? Чи було важливо, аби Володимир ішов чітко за сценарієм? 

    Павло: Я зазвичай більше сценарист, ніж режисер. Багато часу приділяю реплікам, їхньому темпу, як вони мають бути сказані. Тому імпровізації на майданчику небагато, бо вся робота проводиться до зйомки. Саме в моєму випадку. Але я завжди відкритий, якщо є якісь пропозиції. Просто я доволі прямо кажу, коли це, наприклад, не покращує сцену або веде її в інший бік.

    Але ми змінювали. В нас був шанс працювати на репетиціях перед зніманнями. Ось там ми міняли, шукали, дивилися. Я пам`ятаю, що я після репетицій деякі фрази переписував під Володимира. Ну і, звичайно, на майданчику також з`являлися нові репліки. Це невеликі акценти, але все одно. Якщо воно краще, то чому б не додати?

    Володимире, розкажіть про роботу з Павлом Остріковим. Який він на майданчику?

    Володимир: Паша дещо схожий на Андрія Мельника. Частково писав його з себе. Він дуже уважний до деталей. Можливо, когось, хто буде з ним працювати, це буде дратувати, але це має свій результат. У якихось моментах, де я б махнув рукою, він — ні. Я дуже радий, що він тримав багато точок уваги — для нього в кадрі все було важливо.

    Паша також дуже обережно підходив до емоційних сцен: з увагою до актора, до його стану. Я дуже йому вдячний, що він давав мені час після емоційної сцени, аби я видихнув, відновився і потім міг зіграти ще раз. Паша постійно перепитував, чи я окей. Це було дуже приємно.

    Павло Остріков та Володимир Кравчук

    Герой фільму «Ти — Космос» любить музику та вінілові платівки. Павле, це трансляція ваших особистих уподобань?

    Павло: Частково так. Я люблю ретромузику, забуті треки, які звучать по-іншому, але при цьому сучасно. Коли я додав у сценарій «Намалюй мені ніч», це був 2021 рік — тоді вона ще не була такою популярною. Тож я хотів підсвітити цю ретромузику, тому що це також наше надбання. Не потрібно про це забувати, вести відлік лише від 91 року. В нас багато україномовної музики: є і джаз, і блюз, і фанк. Мені хотілося поєднати ретро з майбутнім, створити такий унікальний мікс.

    Що надихнуло використати саме таку атмосферу для фільму? 

    Павло: Це рішення точно було в моїх коротких метрах. Я фанат музичних вітань на замовлення. Ми дивилися всією сім`єю, навіть замовляли для бабусі пісню. І там завжди спочатку читали вірш, а потім ставили музику. Часто, щоб не витрачати багато грошей на права цієї музики, вставляли регіональні пісні. І вони були доволі крінжові. Твоя перша емоція — сміх. Але якимось чином серед цієї музики з`являлися справжні хіти. А ще в нас часто співали на застіллях та святах. І так я сам став поціновувачем цієї творчості. Мені почали подобатись народні та регіональні пісні, які, можливо, не дуже класні в аранжуванні, але в них є душа, емоція. Хотілось це показати. 

    Володимире, а які у вас стосунки з музикою?

    Володимир: О, в мене є вініловий програвач. Я взагалі дуже люблю музику, обережно можу назвати себе меломаном. Фанатію від українського фанку й естради 60–70-х, трішки 80-х. Я захоплювався цією музикою, збирав цей вініл. Навіть робив аматорські огляди. Мені хотілось поділитися, що ось в нас є така музика, вона досі актуальна, лірична і з дуже гарними текстами. Тому мені було приємно, що в мого героя схоже ставлення до музики.

    Я навіть приносив на майданчик кілька своїх платівок, зокрема ВІА «Смерічка» та ВІА «Кобза», щоб у декораціях був вініл. Кажу: «Хай в нього [Андрія Мельника] буде класний вініл». І так склалося, що Паша приносив свої настолки, а я приносив свій вініл.

    Які емоції чи думки були після перегляду фінального результату роботи?

    Павло: Фінальний результат я побачив дуже нескоро, тож враження від фільму розтягнулось на роки. Спочатку я побачив збірку монтажу без графіки, музики, кольору — це було одне враження. Тоді я відчув, що фільм склався, що ніби виходить. Було відчуття, що це щось незвичне: космічний фільм українською мовою з українським героєм. Це був перший рівень. Потім додавалися інші етапи: музика, кольорокорекція і, останнє, графіка. Довгий, дуже довгий час ми дивилися фільм без графіки.  

    Я не можу сказати, що я був задоволений на 100%, бо в процесі створення намагався не розслаблятися. Дивитися не на те, що вдалось, а на те, що не вдалось, фокусуватися на цьому. 

    Уперше я подивився цей фільм очима глядача на світовій прем`єрі. Я дуже вдячний, що вдалося попрацювати з такими людьми, що вони долучилися до цього проєкту. І Владлен Одуденко, який створив космічний корабель, і Володимир Кравчук, який зіграв головну роль, і всі актори, які були в кастингу, і продюсери, і всі-всі департаменти. Це щастя, що вони були на цьому проєкті та доклали максимум зусиль. 

    Володимире, ви вперше подивилися фільм на великому екрані лише нещодавно. Які ваші враження?

    Володимир: Від великого екрана були дуже приємні враження. Повірте, цей фільм дуже круто дивитись на великому екрані. Усі ці сцени космосу дуже смачні саме на великому екрані. А ще мені дуже сподобалось, тому що я вперше дивився «Ти — космос» із глядачем. І ось це одночасне переживання моментів сміху, смутку, меланхолії героя — дуже цінне.

    Що головне з роботи над фільмом «Ти — Космос» ви винесли для себе? 

    Павло: Ніколи не робити фільм про космос, напевно. Не хочеться знімати стрічку раз у 10 років. Це факт. Тобто я, звичайно, радий за результат, але шлях був доволі довгий і не дуже приємний. Бо коли ти щось робиш, зазвичай про це ніхто не знає. Знають тільки про результат. Мені дуже не вистачало підтримки всі ці роки. Звичайно, були друзі, родина, однак не покидало відчуття, що щось не так. Тому мій висновок — це продовжувати створювати історії, але пам`ятати про час. У нас є його ліміт, і хочеться зробити якомога більше. 

    Володимир: Зроблю таку маленьку ремарку. Це комедія, але вона не комерційна, де герої говорять цілісними жартами на декілька речень. Вони можуть бути смішні, але важко уявити, що людина спроможна сходу сформувати подібне. А Паша виписував цю комедію тонше: жарти більш ситуативні й виходять саме від героя. Цей досвід я бережу в маленькій кімнаті мого серця. 

    Павло Остріков та Володимир Кравчук

    Одяг на фото — Всі.Свої, стилістка — Анастасія Коваленко

    https://elle.ua/ludi/interview/yakimi-buv-shlyah-stvorennya-filmu-ti—kosmos-intervyu-z-rezhiserom-ta-golovnim-aktorom/

  • Попри всі чутки про розставання: Кетрін Зета-Джонс і Майкл Дуглас святкують 25-річчя шлюбу

    Попри всі чутки про розставання: Кетрін Зета-Джонс і Майкл Дуглас святкують 25-річчя шлюбу

    Сьогодні Майкл Дуглас і Кетрін Зета-Джонс святкують 25-ту річницю шлюбу — рівно чверть століття з дня, коли у Нью-Йорку вони обмінялися обітницями та розпочали спільну історію, яка пережила і злети, і непрості періоди під пильною увагою преси. На честь ювілею Кетрін опублікувала у своєму Instagram архівні світлини з весілля — рідкісні кадри, де зафіксовані найтепліші миті їхнього початку, — і супроводила їх зворушливим посланням чоловікові:

    «25 років тому я сказала тобі “так”. І сьогодні повторила б це без жодних вагань. Дякую тобі за наше життя, за сміх, за пригоди і за любов, яка лише міцнішає. Ти — мій найкращий друг, мій партнер і моє серце. З річницею нас, коханий».

    Майкл Дуглас і Кетрін Зета-Джонс святкують 25-ту річницю шлюбу

    Попри роки, протягом яких у медіа неодноразово з’являлися припущення про кризу у стосунках чи навіть майбутнє розставання, реальність виявилась зовсім іншою. Пара не просто залишається разом — вони виглядають щасливими, гармонійними та все ще закоханими, що для Голлівуду, з його стрімкими романами й не менш стрімкими розривами, є радше винятком, ніж правилом.

    Історія їхнього союзу почалася у кінці 1990-х. Після знайомства на одній із кінопрем’єр вони швидко відчули взаємний інтерес, заручилися вже 31 грудня 1999 року, а за рік, 18 листопада 2000-го, одружилися. За цей час вони виховали двох дітей — сина Ділана і доньку Каріс — і не раз проходили через виклики: різницю у віці, складні періоди у кар’єрі, тиск преси та навіть короткі паузи у стосунках, про які писали всі таблоїди. Проте сьогодні очевидно, що жоден із цих факторів не зруйнував їхній союз — навпаки, він став міцнішим.

    Майкл Дуглас і Кетрін Зета-Джонс історія любові

    Новина про їхнє срібне весілля є особливо символічною, враховуючи цьогорічні чутки про можливе розлучення, які активно розганяли ЗМІ. У вересні писали, що пара нібито «живе окремо» та «переосмислює стосунки». Але ні Кетрін, ні Майкл жодного разу цього не підтвердили, і сьогоднішня річниця з архівними фотографіями й теплими словами — найкраще спростування подібних спекуляцій.

    https://elle.ua/ludi/novosty/popri-vsi-chutki-pro-rozstavannya-ketrin-zeta-dzhons-i-makyl-duglas-zvorushlivo-svyatkuyut-25-richnu-shlyubu/