Після початку повномасштабного вторгнення тема інклюзивності українського суспільства набула особливої актуальності. Тисячі людей — військових і цивільних — зазнали поранень унаслідок російської агресії, проте зберегли рішучість і прагнення жити активно. Разом із тим в Україні відбулися суттєві зміни у сфері реабілітації: відкриваються сучасні центри протезування, працюють команди мультидисциплінарних фахівців, розвивається реконструктивна хірургія.
Але відновлення охоплює не лише медичну площину. Йдеться про повернення до повноцінного соціального, професійного, культурного життя — не менш насиченого, ніж до травми. У його основі лежать підтримка та інклюзивність, що стають ознаками зрілого суспільства.
«ELLE Україна» вірить, що інклюзія починається з відкритості та чуйності. Саме тому ми запустили спецпроєкт «Архітектура опори» — серію інтерв’ю з жінками, які пройшли протезування. Це історії про відновлення і силу; внутрішню опору, яку неможливо зламати.
Однією з героїнь проєкту стала підприємиця Тетяна Заікіна. Разом із братом вона прямувала до свого магазину в селищі Білозерка на Херсонщині, коли в їхнє авто влучив ворожий FPV-дрон. Тетяна отримала важке поранення і втратила ліву ногу.
Ми зустрілися з Тетяною Заікіною у стінах Центру воєнної травми Superhumans, де вона саме завершувала реабілітацію. Станом на жовтень 2025 року фахівці центру допомогли понад 1500 українським військовим і цивільним: забезпечили їх сучасними протезами, провели реконструктивні операції на обличчі та кінцівках і з відновлення слуху, а також надали комплексну психологічну та соціальну підтримку для повноцінного повернення до активного життя. Долучитися до підтримки Superhumans можна за посиланням.
В інтерв’ю для ELLE.UA Тетяна Заікіна з притаманним херсонцям гумором розповіла про життя під час окупації, звільнення Херсона і шлях до відновлення, а також згадала, як жартома просила фахівців додати антидронову рушницю до її протеза.
Яким було ваше життя до повномасштабного вторгнення?
До повномасштабного вторгнення я була підприємицею: маю магазин у Білозерці, що неподалік від Херсона, та в мене залишилося кафе на лівому березі, у Залізному порту.
Зараз магазин дуже сильно пошкоджений. Кафе — це мій біль: звідти все винесли, зламали. У нас було, можна сказати, все, і залишилися ми без нічого.
Розкажіть про період окупації Херсона та якими були ваші емоції в момент його звільнення? Ви були серед тих, хто зустрічав Збройні Сили?
Я була в окупації й хочу вам сказати, що, мабуть, краще залишитися без ноги, ніж побувати в окупації.
У мене були проблеми, адже я залишалася в магазині та до останнього не хотіла брати російські рублі. «Добрі» люди написали донос, до мене приїхали, запросили мене у «місця нижче першого поверху» і популярно пояснили, як треба працювати. Я трохи викрутилася, сказала, що товар закуплений ще за гривні, а от коли почну закуповувати за рублі, тоді буду брати рублі.
До повномасштабного вторгнення магазин працював до 10-ї вечора, а в окупації — до обіду. Тільки для того, щоб магазин у мене не забрали.
В окупації ти не можеш зробити крок вліво-вправо. Спершу я ще казала їм: «Та чуєте, зараз наші прийдуть». А потім два російські омонівці з Ханти-Мансійська, у яких обох дружини українки, сказали: «Ми все розуміємо, але дамо тобі пораду. Тут так не катить. Тут ти чимось не сподобаєшся і загубишся, шукати тебе ніхто не буде».
Коли в Херсоні вже ні звʼязку, нічого не було, ми щоранку з друзями сідали в машину та їхали на набережну ловити звʼязок. Одного дня вертаємося додому, дивлюсь, а на нашій машині жовто-блакитні стрічки. Я тоді подумала: «Оце мій брат осмілів». А він відкриває вікно і кричить: «Таню, наші, наші йдуть!»
Виявилося, він з Білозерки їхав до мене в Херсон, а наші саме заходили з Миколаївської траси на Білозерку. Брат розповідає: «Я бачу, їдуть наші хлопці. Наш піксель, наші прапори. Спершу подумав, що якась провокація. Пригальмував, відкрив вікно, дивлюсь: багі нові, у росіян немає такого транспорту. Вони зупинилися й кажуть: «Слава Україні!» — і я відповів: «Героям слава!»». Брат розповідав це зі сльозами. Я ридала, всі ридали.
В окупації здавалося, що людей у Херсоні дуже мало, але того вечора зібралася якась неймовірна кількість. Машини, прапори. Я кричала так, що зірвала голос. Нам було все одно, що немає світла, води, газу, звʼязку. Ми знали головне: наші вже тут. Це була ейфорія: ми замовляли столи у кафе, святкували, годували наших хлопців так, що вони вже просили перестати нести їжу.
Яким стало життя в Херсоні після деокупації міста?
Після звільнення на мить здалося, ніби війна закінчилася, але потім Херсон почав страждати. Особливо відколи почалися дронові атаки. Для херсонців вийти в магазин — це здійснити подвиг, тому що росіяни не шкодують ані дітей, ані літніх людей. Вони просто бʼють. На вулицю вийти неможливо. Спершу всі казали, що лишатимуться до останнього, але люди не витримують і покидають місто.
У Білозерці дитина чотирьох років грала у пісочниці, і по ній вдарили дроном. Біля нашого магазину бабуся сапала у дворі — на неї з дрона скинули вибухівку.
Як пояснили наші хлопці-військові, на лівому березі росіяни влаштували тренувальний табір дронщиків. Їх туди привозять, і вони вчаться на мирних херсонцях.
Ви отримали поранення саме внаслідок удару російського дрона. Розкажіть про той день.
Ми з братом їхали Білозеркою. Дрон кружляв, шукаючи ціль, а ми саме виїхали з-за підйому, не бачили й не чули його. Не встигли зреагувати, як дрон вдарив у лобове скло нашої машини.
Брат був за кермом, також отримав сильні поранення. Він був у шоку, побачивши мене, він кричав.
Я була спокійною, просто чомусь думала, що вже не виживу. На місці лівої ноги бурлила кров. Я поглянула на свою розірвану праву ногу, думала, що її теж немає. Мені пощастило, що поряд був шиномонтаж. Хлопці швидко прибігли й наклали мені турнікети.
Поряд із магазином також знаходилася швидка допомога. Брат подзвонив напряму черговому. Машина швидко прилетіла, і мене встигли довезти до лікарні. За всіма показниками, як казали лікарі, у мене була клінічна смерть. Я бачила той коридор. Помирати не страшно. Після цього стала менше боятися вибухів.
Я, звісно, дуже сподівалася, що мені врятують ногу. Я кричала лікарям: «Так, врятуйте мені ногу, мені ще треба заміж вийти, танцювати у себе на весіллі!» А мені відповідали: «Боже, вона досі жартує».
Дуже важко перенесла це мама, тому що двоє дітей так постраждали. Перші дні я ще була під знеболювальними, казала, що поставлю протез і все буде добре. Але коли я відійшла й усвідомила реальність, на мене насунула депресія. Та я стрепенулася і сказала: «Будемо жити довго, на зло ворогам і на радість мамі. Попереду ще відновлення Херсонщини!»
Тепер я тут кажу хлопцям-протезистам: «У вас не можна якусь протидронову пушку мені в протез засунути, щоб я недарма Херсоном ходила?» Зі своїми дівчатами жартую, що в них на старості два коліна крутитиме, а в мене — одне, тому що друга нога залізна.
Ви неодноразово згадували гумор у своїй розповіді. Яку роль він відіграв у процесі вашого відновлення?
Для мене це основоположна складова. Я по життю завжди з позитивом, з гумором. Потрібно все переводити в жарти, тому що зараз у наших реаліях, якщо ми замкнемося й не будемо жартувати, нам кінець.
Тому, дівчата, всім сміятися, посміхатися, веселитися. Життя одне. Інакше ніяк.
Незабаром ви покидаєте стіни Superhumans. Що ви відчуваєте напередодні виписки?
Я їду з Superhumans, але ненадовго. Реабілітація ще триватиме. Мені сказали: «Все, ти частина нашої сім’ї. Ти з нами назавжди, і ми з тобою назавжди». І це дуже приємно, це дуже мотивує.
Які плани ви маєте на найближчий час? Можливо, є і якісь сміливі, як-от відкриття бізнесу в іншому місті?
Після виписки я їду у відпустку. Подружки організували для мене відпочинок, сказали: «Поїдеш вигулювати ногу».
А потім повернуся додому. Херсон — це найкраще місто для мене. Мені дуже шкода, що він спершу опинився в окупації, а тепер потерпає від обстрілів. Але недарма ж Херсон називають незламним містом-героєм.
Поки у Білозерці страшнувато, ми залишили там магазини. Тож буду думати щось далі.
Які поради або слова підтримки ви б дали тим, хто лише розпочинає свій шлях реабілітації?
Йдіть уперед з позитивом, життя триває.
